Лицарі нашого часу

 Кажуть, що лицарі залишилися лише в старовинних легендах та книжках. Проте я впевнена, що справжні лицарі існують і сьогодні - вони просто носять не обладунки, а військову форму чи білі халати. Я б хоіла розповісти про мого батька - капітана медичної служби Командування медичних сил Збройних Сил України та начальника травматологічного відділення Запорізького військового госпіталю.

Його руки повертають до життя поранених воїнів. Буває так, що за один день йому доводиться рятувати до 200 поранених військових. У таких умовах найменша помилка може коштувати комусь життя, але він, досвідчений та відданий своїй справі, працює з неймовірною точністю. "Війна-це епідемія травматизму," - часто повторює тато.

Я пам'ятаю, як  розповідав про роботу у Таврійському, Покровському та Гаврилівському стабілізаційних пунктах. Там, на передовій медичної допомоги, він та його колеги-підлеглі боролися за кожного пораненого, незалежно від серйозності поранень, часто знаходячись у надзвичайно складних умовах. Іноді протягом місяця він міг спати лише дві години на добу. Найбільше вражає те, що навіть під час такого фізичного та емоційного навантаження, тато не втрачає оптимізму. Ця віра передається всім навколо, даруючи надію навіть у найтемніші миті сьогодення.

У сучасному світі подвиги не завжди помітні одразу. Вони складаються з тисяч маленьких рішень, прийнятих щодня: устати на годинку раніше, щоб перевірити стан  пацієнтів; лягти спати пізніше, завершивши складну операцію; знайти слова підтримки для кожного пораненого бійця, який втратив будь-яку надію.

Історія мого батька - це лише один приклад із тисячі подібних історій українців, які сьогодні стоять на захисті нашої держави. Медики, військові, волонтери, рятувальники - усі вони є лицарями нашого часу, звичайними людьми, які роблять надзвичайні речі, - захищають, рятують,  наближають Перемогу.                     

                                                               Автор Марія Жолудєва